Він купував їй теплі шкарпетки,
А вранці приносив їй чашку чаю.
Вдень, ніби вмираючи від нудьги
Строчив їй повідомлення «Я сумую».
Вона його любила обіймати
І часто розуміла з півслова,
Боялася дуже сильно втратити
А вночі поправляла ковдру.
Одного разу їх доля роз’єднала,
Причина – совпаденье або випадок.
Вона себе за щось звинуватила,
А він вирішив «залиш її, не муч».
І далі лише велику відстань,
Не віриться, але так воно і було,
Таке от неподобство испытанье,
А він любив, як і вона любила.
Так, час допомагає, але не лікує,
Адже як вони безглуздо розійшлися…
Але… судилася одного разу зустріч,
Очі зустрілися і обнялися.
Таке от долі благословення:
Він знову приносив їй вранці чай.
А вдень вона писала повідомлення
«Я чекаю тебе, коханий, не нудьгуй».
Як часто це в світі відбувається,
Що для того, щоб жити щасливим,
Доля людей зводить, розводить
Адже щастя теж треба заслужити.
© Максимова Валері
Джерело
