Є у нас собака – вівчарка породна, Азором звуть. Дуже гарний і спокійний пес. З дружиною люблять один одного до неможливості, я навіть іноді ревную – вона швидше піде з Азором погуляти або пограти на вулиці, ніж зі мною посидить.
Годує його всякими смаколиками, купає, вичісує. Пес теж душі в ній не чує. Дивимося телевізор – ляже перед нами і очей з дружини не зводить.
Так і я люблю з ним грати – дуже розумний. Що не сховаєш – обов’язково знайде. Навчив його грати в наперстки, так обдурити неможливо – завжди вкаже, де кулька захований.
Щонеділі я ходжу з ним в парк гуляти, йдемо до самої річки, там, на березі поганяти можна з іншими собаками, у воді пограти. Коротше, одне задоволення.
Азору завжди, а мені коли як. Особливо добре в дощ з вітром або сльота стирчати по 2 години біля річки…
У той день погода спочатку була хороша. Ми погуляли, Азор купувався, палицю я йому залишав. Потім прийшли інші собачники і він переключився на інших вівчарок – пішли круги намотувати. А тут набігли хмари, явно гроза збирається. Думаю, пора додому, ще промокнути не вистачає.
Пішов, виловив Азора з компанії, нашийник пристебнув, додому йдемо.
А пес весь час обертається, тому хоче повертатися, то в очі мені поглядає, то скигле.
Я подумав – не нагулявся ще, до собак хоче.
Тут почався дощ, я побіг, буквально тягнучи собаку за собою.
Забегаем додому, дружина на кухні. З коридору їй розказую:
– Щось наш Азор всю дорогу рвався кудись, скиглив, ніби сказати щось хотів. Як думаєш, чому?
Дружина виходить з кухні, дивиться і заявляє:
– Він хотів сказати, що він – не наша собака!!!
Загалом, в саму грозу, я з чужою вівчаркою побіг назад до річки, де біля берега стояв зовсім намоклий господар того пса, і сидів наш Азор, не розуміє, куди я подівся.
Джерело
